Страхування довгострокового догляду (СДД), як і будь-яке страхування, може бути загальнообов’язковим (на підставі закону) чи добровільним (на підставі договору). Національний інститут стратегічних досліджень порівняв характеристики обох видів та презентував результати нового дослідження.

Обов’язкове і добровільне страхування довгострокового догляду відрізняються за підходами до фінансування, рівнем покриття і гнучкістю умов. У першому випадку підставою виступає закон, у другому рішення ухвалює сама особа.

• У загальнообов’язковій моделі внески сплачує роботодавець, інколи із залученням працівника або держави. Рівень внесків визначається нормативно. Покриття базове, обсяг виплат обмежений, допомога часто надається у формі соціальних послуг або фіксованих виплат. Гнучкість мінімальна. Така модель орієнтована на масовий соціальний захист.
• Добровільне страхування працює інакше. Внески сплачує страхувальник. Рівень платежів залежить від віку, стану здоров’я і параметрів договору. Покриття можна налаштовувати, як і розмір виплат. Формат допомоги ширший - грошові виплати, фінансування доглядальника, медичних закладів або хоспісу. Гнучкість висока.

Переваги обов’язкової моделі пов’язані з участю держави

Це централізований фонд, відносно простий нагляд і можливість бюджетної підтримки. Але є й слабкі місця. Відсутність конкуренції, обмежений вибір для застрахованих, формальне ставлення до участі.

Добровільна модель дає інший ефект

Вона стимулює відповідальність, формує конкуренцію і дозволяє вибір. Водночас держава залишається лише регулятором. Контроль складніший, фінансова підтримка відсутня.

З урахуванням цих характеристик загальнообов’язкове страхування забезпечує ширше охоплення населення і мінімальний рівень захисту. Добровільне дозволяє підвищити якість догляду і обсяг фінансової підтримки, але потребує додаткових витрат.

З позиції держави базова модель виглядає більш передбачуваною через інклюзивність. Водночас додатковий внесок створює навантаження на бізнес. Це вже відчутний фактор, з огляду на поточний стан економіки.

Тому на старті логічно розглядати пілот на добровільній основі. Але тут виникає інша проблема - adverse selection. У програму заходять переважно ті, хто вже має високий ризик потреби в догляді.

Молоді і здорові учасники залишаються осторонь. Фонд у такій конфігурації швидко втрачає баланс.

Щоб цього уникнути, потрібні стандартні інструменти. Медичний андерайтинг, періоди очікування перед виплатами, диференціація внесків залежно від віку входу. Без цього система не витримає навантаження.

Є ще один фактор, менш формальний, але критичний. Люди не схильні думати про довгострокові ризики. Низька мотивація і обмежені доходи лише підсилюють це.

Поведінкова економіка давно це описала. Френк Рамсей ще у 1928 році писав про слабкість уявлення майбутнього.

У світі вже є рішення цієї проблеми. Наприклад, програма KiwiSaver у Нова Зеландія. Учасників підключають автоматично, але вони можуть вийти. Рівень участі зріс до 43,3% проти 13% у традиційних схемах.

Схожий підхід застосовується у Сполучене Королівство з 2012 року. У США автоматичне підключення до пенсійних програм закріплено законодавчо. Дослідження Гарвардський університет показують, що саме автоматичність дає результат.

Якщо людині пропонують приєднатися, вона часто відкладає рішення. Якщо її включають автоматично з можливістю відмови, більшість залишається в системі.

З урахуванням цього для України виглядає доцільною квазідобровільна модель. Працівник автоматично включається до програми довгострокового догляду, але має право вийти. З часом, якщо інструмент стане звичним, можливий перехід до обов’язкової моделі.

Чисто приватна модель для такого сегмента не працює повною мірою. Соціальна функція занадто значна. Водночас класичних державних страховиків в Україні фактично немає. Виняток - Експортно-кредитне агентство України, але його функціонал не відповідає завданням довгострокового догляду.

Джерело: Форіншурер